ШЛЯХ З МИНУЛОГО ДО СЬОГОДЕННЯ
Ми живемо в мальовничому селі Прядивка, що виникло у 1753 році. Перші жителі перейшли з Бабайківки. На території новоствореного села протікала глибоководна річка. Перші поселенці оселились у трьох різних місцях теперішньої Прядивки. У 1863 році в селі було 300 дворів. Після побудування церкви в честь Олександра Невського село називали Ново-Олександрівкою, а згодом село отримало свою теперішню назву – Прядивка, бо на берегах річки висівали коноплі(прядиво). Наше село відносилось до Бабайківської волості, Новомосковського повіту, Катеринославської губернії. А вже коли село відділилось від Бабайківки, була створена Прядивська волость. Перші поселенці займались землеробством: вирощували пшеницю, ячмінь, по берегах сіяли коноплі. Пізніше, коли населення Прядивки збільшилось, серед них почали виокремлюватися куркулі та бідняки, що наймалися до багатих на роботу, батракували. Бідняки позичали у багатих корм для худоби, а потім відпрацьовували на їх полях. Були встановлені такі форми експлуатації: поденщина, відробіток. Коли селяни не відпрацьовували поденщини, приїздив староста і взимку міг розвалити комин або відвести до річки і облити водою на морозі. Із збільшенням чисельності жителів село поділялось на 12 сотень: Низянська, Тихонівська, Терешківська, Шпаківська, Рижівська, Савранівська, Горянська, Шуликівська,Олійниківська, Базарянська, Кувбарівська, Куличівська. Коли необхідно було вирішити якесь питання, назначався схід громади. У селі жив пан Аркадій, що мав великі площі земель, на яких працювали в тяжких умовах кріпаки. В день звільнення від кріпацтва селяни працювали в пана на току. Сюди приїхав з волості чиновник і прочитав наказ про звільнення від кріпацтва. Селяни розбіглися з току, наляканий пан утік , а селяни почали розбирати панське майно і худобу. Саме час звільнення населення від кріпацтва дав поштовх для розвитку освіти на селі.
На початку ХХ ст. у селі функціонувала земська школа з чотирирічним терміном навчання. У центрі села були збудовані два навчальні корпуси: І корпус – 1898 р., а ІІ корпус – 1902 р., вони були глиняні та вкриті соломою. До школи ходили переважно хлопчики із заможних родин, бо навчання в ній було платним. На той час переважна більшість дітей віком від 7 до 11 років не мала змоги навчатися.
До Великої Жовтневої соціалістичної революції в селі проводились рекрутські набори юнаків. Молоді хлопці призивались в армію. З Прядивки вони пішли в Котівку, де проходили медичну комісію на пригодність до служби. Відібраних хлопців відправляли в Новомосковський призивний пункт. Багато колишніх випускників школи призивалися в армію ще в роки Першої світової війни 1914 року, в цей період були забрані майже всі чоловіки із села.
Буремні події 1917-1920 р.р., визвольний рух в Україні, зміна влад не оминули і Прядивку. Ці зміни , звичайно, не могли обійти і школу. Хоча було багато справедливих докорів владі більшовиків, їх диктатурі, не можна обійти увагою той факт, що навчання в ті роки було головним фактором будівництва держави. Приймається рішення, на основі якого у 1921 році в Україні була сформована Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписемністю. У Прядивці створили ЛІКНЕПИ. На окраїнах села відкрили 4 початкові школи: Озерянську, Низянську, Сталінську, Партизанську – приміщення із глини, вкриті соломою. Школи опалювались на той час дровами та сояшничищем.В них працювали вчителі: Плохий Арсеній Кирилович, Макогон Григорій Якович, Таран Ольга Павлівна. Згодом початкова школа була відкрита в центрі села ( поблизу теперішньої АПТЕКИ), та середні класи навчалися в побудованих корпусах на місці теперішньої школи. Було введено спочатку п’ятирічне навчання, згодом запроваджена шестирічка, а у 1928 році - семирічка. Дорослі ж навчалися у десятидворках – в один двір збиралися мешканці 10 будинків,і до них на навчання приходив вчитель. У 1927 році в селі побудували станцію МТС, що подавала світло на основні будівлі села, в тому числі і школу. Коваленко Марія Василівна, 1927 р.н., місцева жителька, згадувала, що мала велику жагу та здібності до навчання, але, походивши 2 класи, змушена була покинути навчання через відсутність одягу та взуття. Вчителька приходила до них додому з проханням повернути назад здібну ученицю. Та коли в зимовий період ніжки примерзли до туфельок - це був її останній день навчання. Та все ж читати і писати вона навчилася. Її ж старша сестра Маня змогла закінчити початкову школу. Згадуючи свої шкільні роки, Коваленко Микола Махтейович,1923 р.н., місцевий житель, розповідав, що він жив у заможній родині, яка тримала багато овець. Згадує, як зранку випивав склянку гарячого козячого молока та йшов з полотняною торбинкою на заняття. Микола Махтейович закінчив семирічку у 1937 році. Навчання у їх родині мало важливе значення тому, що батько його був грамотною людиною. Махтей Іванович, 1860 р.н., закінчив церковно-приходську школу, був віруючою людиною,читав Евангеліє, продавав свічки в церкві, вишіптував діток від хвороб.
Перед початком Другої світової війни колгоспи мали різноманітну сільськогосподарську техніку, обладнання та інвентар. На той час колгосп славився своїми передовиками, що були відзначені Урядовими нагородами за старанну працю. Директорами школи того періоду були: Лисенко Степан Тимофійович , 1935-1941 р.р., Шмалько Олесь Павлович , 1941-1946 р., вчитель української мови та літератури. З 1944 року навчання в школі стало десятирічним, оцінювання здійснювалось за п’ятибальною системою, результати навчання заносились до класних журналів. У класах навчалися діти різного віку: як із заможних, так із бідних сімей. Коваленко Валентина Михайлівна, 1941 р.н., місцева жителька, згадує, що у 1951 році налічувалось чотири п’ятих класи (А,Б,В,Г), в яких навчалось по 50 учнів . Парт не було, в класах стояли довгі столи, за якими по обидва боки стояли лави, діти сиділи близько один до одного . Писали у зошитах, що власноруч були виготовлені вчителькою із паперових мішків (в яких зараз зберігають цемент). Вона не тільки забезпечувала зошитом кожного учня, а самостійно проводила в них лінії для каліграфічного письма. У першому класі перші півроку писали олівцями,згодом пером, чорнило для письма варили з бузини та зберігали в каламарях-невиливайках, хоча в той період вже з’явились ручки. Буквар був один на 10 чоловік, підручники перекупляли у старших учнів, до школи ходили з полотняними торбинками. Навчання проводили у дві зміни. На той час у початкових класах вивчали такі предмети: українську мову, арифметику, каліграфію, російську мову, фізкультуру, малювання, співи. Всі предмети викладав один учитель, навчальні заняття проводились в одному класі. Школу обігрівали великі груби, печі топили соломою. Валентина Михайлівна згадує, що перерви у них проходили весело, оскільки солому для опалення спочатку заносили до коридору, яку на перерві так перемішували та перетоптували, що до кінця дня вона перетворювалася на полову. На той час 8 клас був платним. У 1954 році десятирічка мала перший випуск – 63 учні.
Директорами у період з 1946-1953 р.р. були: Данільченко Микола Іванович, вчитель географії та історії, а в період 1953-1958 р.р. – Черв’яковський Сергій Семенович, який у Велику Вітчизняну війну був партизаном, мав поранення в руку.
Вчителями початкових класів були: Чернявська Марія Петрівна, Довгопола Марія Михайлівна, Тимченко Марія Ільківна, Швець Поліна Остапівна, Джепа Мотрона Кирилівна, Швець Раїса Тимофіївна. В середніх та старших класах викладали вчителі:Штепа Дмитро Карпович, вчитель фізики; Кривич Євгенія Єгорівна, вчитель російської мови; Шмалько Олександра Сергіївна, вчитель української мови, Онищенко Марія Іванівна, вчитель російської мови; Десятерик Іван Васильович, вчитель математики; Швець Петро Савич, вчитель географії; Бражник Ольга Марківна, вчитель біології; Хмеленко Ніна Омелянівна, вчитель математики, Шевченко Єфросинія Сергіївна, вчитель української мови, Чехлата Майя Юхимівна, вчитель фізики, Продан Никифір Петрович, вчитель хімії; Маренич Алла Василівна, вчитель французької мови; Марія Федосіїївна, вчитель німецької мови.
У післявоєнну відбудову в 1952 році у центрі села, на місці солом’яних корпусів, звели середню школу на 6 кімнат. У 1959 році продовжували функціонувати 4 початкові школи, а в центрі села діяла школа, в якій навчалися учні середніх та старших класів. Учнів підвозили на навчання трактором, до якого кріпилася дерев’яна будка із санками. Запроваджувалася кабінетна система. В кожному класі стояли парти з відкривним верхом. Учні були одягнені в шкільну форму (для дівчаток – сукня коричневого, синього кольору з манжетами та фартух білого і чорного кольору, для хлопців – костюм переважно коричневого кольору) , у портфелях носили підручники, які змушені були перекупляти у старших учнів або купувати в Дніпропетровську. В кінці кожної чверті школярам видавалися табелі успішності. Навчальний рік розпочинався 1 вересня та закінчувався – 25 травня. На екзаменах, крім вчителів школи, були присутні представники райво та члени Комуністичної партії. Екзаменів було багато, продовжувалися вони увесь червень. У школі викладалися українська мова та література, російська мова та література, алгебра, геометрія, фізика, хімія, біологія, географія, історія, астрономія, малювання, креслення, фізкультура, військові заняття, французька мова.
У 1968-1969 роках школа мало достатньо достатню навчально-матеріальну базу: історичні та географічні карти, глобус, хімічні реактиви, біологічні моделі та таблиці, фізичні пристрої для проведення практичних робіт, лінгафонне обладнання для кабінету французької мови.
1965 року був побудований ІУ корпус, в якому знаходилися кімнати: учительська, навчальні кабінети та піонерська кімната.
Директором школи в період з 1963по 1991 років був Адамський Ізо Давидович, ветеран Великої Вітчизняної війни, під час боїв отримав контузію. Ізо Давидович користувався великим авторитетом серед батьків, учителів, учнів. У школі працювала і його дружина - Адамська Катерина Адольфівна, вчитель російської мови та літератури. До школи прийшло нове поповнення: Юрченко Галина Григорівна, вчитель української мови та літератури; Юрченко Олексій Дмитрович, вчитель музики; Майний Олексій Іванович, вчитель фізичної культури; Майна Галина Тимофіївна, заступник директора з виховної роботи, вчитель французької мови; Бережна Віра Миколаївна, заступник директора з навчально-виховної роботи, вчитель біології; Бережний Василь Григорович, вчитель інформатики та трудового навчання; Бунчук Володимир Іванович, вчитель малювання та трудового навчання; Бунчук Аліса Никифорівна, вчитель географії та хімії; Самарська Галина Іванівна, старша піонервожата, згодом вчитель початкових класів; Ставицька Тамара Іванівна, старша піонервожата, згодом вчитель початкових класів, Галушко Валентина Михайлівна, вчитель математики;Чехлата Марія Іванівна, вчитель фізики. В період з 1964 року і до виходу на пенсію у 1997 році історію викладав Соколянський Володимир Панасович. Паралельно з основною роботою Володимир Панасович був керівником методичного об’єднання вчителів історії району. До його мудрих порад завжди прислухалися, цінували і використовували в своїй роботі вчителі школи та району. А ще Володимир Панасович був керівником секції лекторів-міжнародників при товаристві «Знання» району. На будь-які питання, які вимагали вірного, глибокого розуміння історичних, політичних подій, він міг дати ґрунтовне роз’яснення, посилаючись на достовірність фактів.
Життя ставало більш заможним, а увага до школи з боку держави дедалі посилювалася. Удосконалюється навчальна база. У 70-80 –х роках здійснюється повний перехід до кабінетної системи. Школа на той час має змогу придбати програвачі, магнітофони, фільмоскопи, кінопроектори і багато інших засобів навчання. З 1974 року викладання предметів ведеться у спеціально обладнаних кабінетах, що, безумовно, позначилося на якості самого навчального процесу. В цей період у школі діють гуртки за інтересами: любителів живопису, «Умілі руки», вокальний, спортивні секції. Великих успіхів на конкурсах художньої самодіяльності учнівських колективів досягається завдяки праці вчителя музики Юрченка Олексія Дмитровича. Школа того періоду, особливо серед старшокласників «хворіла», в доброму розумінні цього слова, спортом. Особливо популярними серед молоді були секції з волейболу та баскетболу. Традиційними стали щорічні проведення шкільної спартакіади. Багато зусиль для такої популяризації фізкультури і спорту доклав Майний Олексій Іванович.
Війсковими керівниками, що викладали години ДПЮ, були Задоя Олександр Митрофанович та Бунчук Володимир Іванович. У ІІ корпусі знаходилася кімната для зберігання зброї. На території школи функціонував тир для стрільби, важливе значення мала стройова підготовка школярів.
В ІІІ корпусі, що був побудований у 1972 році, розміщувалися кабінети французької мови, біології, історії, хімії, географії, музики та велика спортивна зала.
У 1990 році був побудований У корпус, зведенням якого займався Бережний Василь Григорович: керував будівельними бригадами, привозив необхідні матеріали. Ремонтні роботи в корпусі допомагали проводити як педагогічний, так і учнівський колективи. У цьому корпусі Василь Григорович облаштував перший у районі кабінет інформатики, майстерні по дереву та металу, у яких знаходилися відповідно обладнані місця вчителя та учнів, необхідні засоби для роботи, станки.
Заступником директора з виховної роботи працювала Майна Галина Тимофіївна – вольова, розумна, виважена, принципова людина з високими моральними якостями. Саме Галині Тимофіївні вдалося підняти на високий рівень виховну систему школи, оскільки важливе місце у виховній роботі на той час займало військово-патріотичне та національно-культурне виховання.
У період з 1991 р. по 2015 р. Юрченко Галина Григорівна займала посаду директора школи. Вона вивела школу на якісно-високий районний та обласний рівні, щорічно відзначалася грамотами за свою кропітку працю. Галина Григорівна була делегатом з’їзду педагогічних працівників України у 2001 році. Отримала педагогічне звання «Вчителя –методиста» та була нагороджена значком «Відмінник народної освіти».
Пліч-о-пліч з Галиною Григорівною працювала її заступником з навчально-виховної роботи Бережна Віра Миколаївна. Цій посаді вона віддала 30 років життя, організовувала методичну роботу, здійснювала внутрішкільний контроль, виконувала ряд важливих обов’язків, дбала про підвищення рівня професійної компетентності кожного педагога, несла відповідальність за їх педагогічну діяльність. Нагороджена грамотою обласного відділу народної освіти і обкому працівників освіти, вищої школи і наукових установ та значком «Відмінник народної освіти». У 1992 році отримала звання «Вчитель-методист».
Записала Вовчук О.В. зі спогадів
Юрченко Г.Г., Бережної В.М., Коваленко В.М.